Назустріч вітру та сонцю
Для когось і підйом на кілька поверхів без ліфту вже є важким завданням. Хтось проходить пішки багатокілометрові маршрути в горах. А дехто осідлав свого залізного коня і гайда Україною.
Влітку 33-річний Віталій Бабурін з Добропілля разом зі своїм другом Маратом Ільїчовим з Краматорська на велосипедах проїхали понад дві тисячі кілометрів. Віталій захопився велопоїздками у 2019 році, минулого року промандрував до Дніпра.
– До подорожі ми почали готуватися заздалегідь, десь за півроку. Визначалися з маршрутом, готувалися фізично, також готували велосипеди та додаткове спорядження. Проїхали Харків, Суми, Київ, Одесу, Херсон, Миколаїв, Запоріжжя. Я закінчив подорож у Добропіллі, а Марат відправився ще на велопробіг на Харківщині, так що він накрутив значно більший кілометраж, ніж я.
– Розкажи, будь ласка, про підготовку, з чого вона складалася.
– Щодо фізичної, то регулярно займаюся силовими вправами, звичайно, не палю, щоб мати добре дихання, займаюсь на тренажерах. Щодо техніки, то ми мали і деякі запасні частини, і ремонтне спорядження, адже не завжди якась поломка може трапитися у місті чи селі. Треба мати ремкомплект під рукою.
– Щодо поломок. Часто шини пробивали?
– Як не дивно, жодного разу. А ось в Прилуках на Чернігівщині довелось відвідати веломайстерню. Та поломка не була доволі серйозною, тому довго не забарилися.
– А якої якості дороги, де було найважче їхати?
– Звичайно, ми вибирали більш-менш пристойні шляхи між великими містами, тому нарікати на велику кількість ям недоречно. Але винятки були. На півночі України їхали дорогою з залізобетонних плит, там, звичайно, дуже трясло, адже їхали на швидкості 70 км/год. Вкрай погана дорога до Марганцю у Дніпропетровській області. Між Херсоном та Миколаєвом дорога в доброму стані, та занадто вузька, а рух вантажівок дуже насичений.
– Рельєф України різноманітний, і хоча ви не доїхали до Карпат, десь були труднощі природнього характеру?
– Так, найскладніше було на Одещині. Думав, що Ізюмський підйом довгий, та коли побачив в кілька разів довший, то зрозумів, що на Харківщині так, легка прогулянка. Кілька кілометрів вгору, і такий підйом не один, спочатку це виснажувало, та згодом призвичаїлися.
– Як щодо безпеки на дорогах? І вашої, і водіїв на авто чи мотоциклах?
– До безпеки ми поставилися відповідально, тому мали і ліхтарі, і світловідбиваючі жилети, адже інколи їхали в сутінках. Відвертих порушників правил дорожнього руху не зустріли, навпаки, водії часто підбадьорювали нас сигналами.
– Будь яка подорож- це не тільки рух, а й відпочинок. Де ночували, як готували їжу?
– Найбільша відстань, яку ми подолали за день, 270 км, найменша – 150, тому відпочинок був потрібен. Зазвичай намагалися переночувати у хостелах, та коли до найближчого міста залишалося кілометрів 50, розташовувалися просто неба – мали з собою спальники. На пальнику розігрівали їжу, кип’ятили воду для чаю чи кави, та звичайно купували поїсти в магазинах, щоб не обтяжувати себе зайвою вагою. Мій вантаж був вагою 15-20 кг, а ось Маратів, мабуть, вдвічі більше. До того ж, вся подорож пройшла у спекотну погоду, а це теж давалося взнаки.
– За майже двотижневу подорож бачили тільки сірий асфальт, машини чи вистачило часу і на огляд міст?
– Майже в кожному обласному центрі знаходилися друзі-велосипедисти, які знайомили нас з місцевими пам’ятками, допомагали обрати найлегший і найкоротший шлях, аби виїхати з міста. Тому побачили багато чудових споруд і природних краєвидів.Багато важила і підтримка добропільських велолюбителів. Особливо хочу відзначити Олександра Гоголя, багаторічного організатора велопробігів Добропільщиною.
Традиційне останнє питання – про майбутні велоподорожі. Віталій поки не планує найближчим часом долати великі відстані. Та з огляду на його захопленість велоспортом віриться, що його чекає ще не одна мандрівка.
