16.6 C
Dobropillia
Четвер, 23 Травня, 2024
ГоловнаНовиниДобропілляЛариса Поліщук із Добропілля розповіла, як зберігала культурну спадщину Донеччини

Лариса Поліщук із Добропілля розповіла, як зберігала культурну спадщину Донеччини

Дата:

Новини Добропілля

spot_img

Підприємиці з Донецької і Луганської областей евакуювали свій швейний бізнес до Львова та підлаштували його до сучасних викликів. Вікторія Карпова з Покровська, Ольга Широкова з Сєвєродонецька та Лариса Поліщук з Добропілля об’єдналися і тепер замість дитячого одягу, сумок і домашнього текстилю шиють одяг для українських військових. ZAXID.NET завітав на їхнє виробництво.

Створювала затишок для дому

Ми домовилися зустрітися з Ларисою Поліщук наступного дня після її безсонної ночі, коли вона повернулася з праці о 9 ранку. Жінка пояснює, що зараз важко пристосуватися під графіки знеструмлень, а ще дуже багато роботи.

Лариса Поліщук – успішна бізнесменка з міста Добропілля на Донеччині. Там вона має швейне виробництво і магазин-салон. До війни виготовляла текстиль для дому, шила штори, тюлі, постіль, скатертини – все для затишку і настрою. Лариса мала замовників як серед приватних клієнтів, так і державних установ. У 2021 році її підприємство отримало нагороду «Знак якості» як найкраще в Україні у своїй галузі. Перед війною жінка винайняла додаткове приміщення, працевлаштувала людей, купила омріяну вишивальну машинку, та замість розширення виробництва на неї чекав переїзд на інший кінець країни. До Львова вирішила переїхати, коли обласна влада прийняла рішення про евакуацію державних установ і рекомендувала виїжджати бізнесу.

По приїзді до Львова Лариса натрапила на непорядних людей. Ті, що назвалися бізнес-тренерами, пропонували допомогу, насправді використали релокованих підприємців і за 4 місяці роботи не заплатили. Та Лариса не хоче на них скаржитися, каже, що добрих людей більше.

У Львові разом з ще двома релокованими підприємицями з прифронтових регіонів створили ТОВ, яке займається пошиттям військової форми. Партнеркою Лариси є Ольга Широкова, яка родом із Луганська, потім жила у Сєвєродонецьку, де займалась туризмом і мала вишивальну студію. На індивідуальні замовлення робили авторську вишивку на халатах, рушничках, одязі, сумках. В час війни туризм став волонтерством, головним завданням якого – вивезти переселенців. Тому жінка повністю переключилась на швейне виробництво.


Лариса Поліщук, Ольга Широкова та Вікторія Карпова у Львові

Третя партнерка Вікторія Карпова мала велике підприємство у Покровську, яке виготовляло дитячий і сімейний одяг. Підприємиця створила швейну академію «Квітка льону», шила національні костюми для театру-майстерні «Дукач». У різних регіонах презентувала свої колекції.

Тут, у Львові, підприємиці з Добропілля, Покровська і Сєвєродонецька зустрілися і об’єднали зусилля. Розповідають, що їм дуже допомагають міська рада, обласна військова адміністрація та центр зайнятості. Підприємиці отримали компенсацію за оренду приміщення та допомогу за релокацію. Вони активно співпрацюють з Жіночою діловою палатою, створили при ній комітет релокованих підприємців. На різних тренінгах, зустрічах, навчаннях, які організовують для них, між собою знайомляться багато знедолених війною підприємців, часто й близькі земляки. Люди діляться досвідом, гуртуються, підтримують один одного.

Хлопцям треба теплий одяг

Тепер троє підприємиць шиють одяг для ЗСУ – штани і кітель, зараз перейшли на утеплені речі – софтшели і зимові штани на синтепоні.

Вікторія займається розкроєм, виробництвом, Лариса – вишивкою шевронів, Оля – документами, підбором персоналу. Ольга Широкова розповідає, що беруть на роботу переважно таких самих переселенців, але вони надовго не затримуються, є постійна плинність кадрів. А зараз зима, у військових є великий запит на теплий одяг.

«Зараз навіть конкуренти об’єднуються. Бо хлопцям потрібна тепла форма. Замовниця всім роздає замовлення – хто скільки може взяти, щоб скоріше виконати його. Як не вистачає людей, сідаєм і шиємо всі. Ночами шиємо», – каже Лариса.

фото ZAXID.NET

Окрім фахового зростання і професійних контактів, переселенки знайшли у Львові багато людей, які готові допомогти. Навіть друзі з’явилися.

«Ця війна навчить нас бути трохи більше відкритими. Не чекати, коли тебе попросять допомоги, а самому її пропонувати. У нас не було прийнято хвалитися своїми здобутками. А тут більше відкритості. У Львові я навчилася дякувати всім людям», – каже Лариса.

Зберігачка фольклору

Ще однією своєю місією Лариса Поліщук вважає збереження і популяризацію фольклору Донеччини. Її донька Каріна – музикознавець, співала у народному колективі та їздила в експедиції збирати серед старожилів народні пісні та записувати їхній автентичний спів.

Ця унікальна спадщина зберігається на старих магнітних плівках, яку треба оцифрувати і записати наживо у студії. Вже тут, у Львові, Лабораторія музичної етнології Львівської консерваторії допомогла донеччанкам безкоштовно оцифровувати старі записи, які Лариса спочатку вивезла з Донецька ще в 2014 році. Тепер же, навесні 2022 року, коли сім’я виїжджала з Добропілля, взяла з собою насамперед швейне обладнання, касети з народними піснями і сценічні костюми дочки.

«У нас пісні особливі, вони відрізняються, ми їх популяризуємо і зберігаємо. Їх збирала професорка університету, моя донька цим займалася. Ми переписали 94 касети. Це автентичний спів, який люди передавали поколіннями. Вже й немає цих людей, що їх записували», – згадує Лариса Поліщук.

Жінка вважає це своєю культурною місією – зберегти і донести до інших спадщину свого краю: «Люди дивуються, кажуть, що для них це відкриття Донеччини з іншої сторони. Мабуть, я для того і мусіла виїхати зі свого регіону. Це наше культурне надбання і його треба зберегти. Це важливіше, ніж гроші».


Вишиванка Лариси Поліщук з притаманним Донеччині квітковим орнаментом (фото з архіву Лариси)

Надалі Лариса, її дочка та їхні однодумці планують дозбирати оцифрований раніше матеріал і надрукувати книгу про пісні Донецької області. А також записати їх у професійній студії звукозапису.

Розповідаючи про свої регіональні традиції, Лариса вкотре розвіює стереотипи про шахтарську Донеччину.

«Я пам’ятаю, у нас навіть в часи мого дитинства на всі свята співали українських пісень. Щороку на Різдвяні свята ми маланкували. На Різдво у нас діти ходять колядувати, а ми одягали спеціальні костюми і ходили по гостях на Маланку. Так було щороку до 2014 року, потім вже якось настрою не було», – розповідає про традиції Добропілля його мешканка.

Плани на майбутнє

Лариса не стримує сліз, коли розповідає про своє 30-тисячне місто, яке у квітні стало порожнім; про те, як зараз люди потрохи повертаються, бо треба працювати, потрібно запустити шахти: ТЕЦ потребують вугілля; як люди всіма силами підтримують військових.

Навіть вона знову відкрила свій магазин і дистанційно ним керує: там, у Добропіллі, шиють і продають домашній текстиль. У Львові теж хоче спробувати себе у цьому напрямку. Але насамперед – форма для військових. Зараз це більш затребуване.

Плани на майбутнє у підприємиць різні. Лариса хоче повернутися додому, Вікторія каже, що «виросла» зі свого міста. Ще до війни у неї були плани переїхати. Спільне у них – бажання повернутися до своїх довоєнних замовлень.


Вікторія Карпова працює над новою колекцією цивільного одягу (фото ZAXID.NET)

«Я сьогодні працюю над новою колекцією на наступний рік. Поступово підбираю тканину, фурнітуру, взуття. Розробляю дощовики. Бо це творчість, яка змушує рухатись вперед. Я хочу, щоб ми більше не мали потреби шити військовий одяг», – загадує як бажання на Новий рік Вікторія Карпова.

Матеріал створено в рамках проекту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).

Джерело

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

spot_img

Останні новини

spot_img